Дюденко Тетяна Григорівна 1911р.н.

Ми жили тільки вдвох із чоловіком. Дітей у нас не було. Була в нас корівка, завдяки якій ми вижили. У нас ніколи не закривалась хата, люди приходили до чоловіка просить копати яму для мертвих. Викопає яму, прийде додому, поїсть, піде закопувати, а там уже яма мертвих.

Люди були пухлі, "пухлятина" лопалась. У сусідніх трьох хатах було по шестеро дітей, і всі померли. У Логвиненків Марка і Тетяни було семеро дітей. П'ятеро померло, залишилось двоє. Сумно було слухати Йде вулицею дитя, кричить-голосить: "їсти!" Так їсти хотілося, що, здавалося, ніколи б не наїлися. А одна жителька з Чорногородки, прозивали її Каштанкою, зарізала грудне дитя, її дочка поїхала в Москву, щоб купити продукти. Матері залишила двох своїх хлопчиків. Згодом дочка приїхала, привезла гостинці, а Васька немає. Васі й не було року, маленький і товстенький. Мати зарізала його, "законсервувала" в банки і їла.

А в Логвиненко Палажки (жила біля ферми) померло четверо дітей. Одному хлопчику було 12-ять років. Він волочив людські городи конем, шукав картопельку, щоб поїсти. І так вони жили...А тоді і коня з'їли. Але однак померла майже вся сім'я, вижила одна дочка.

Батьки жаліли своїх дітей, віддавали їм все. Луценко Махтей (де проживає Щуренко П.) завжди їздив у Київ по хліб. Привезе хлібину, розріже, роздасть усім, а собі не залишав, бо не вистачало. І він все говорив: "Діти - мої квіти, що дасте ви батькові, коли підростете?" . А один хлопець і каже: "Як при­везеш з Києва, то я тобі велику скибку відріжу!"

А Логвиненко Федір просив у сусіда кота, щоб з'їсти, той йому не дав, сказавши, що без кота його миші з'їдять. Так і помер він не дочекавшись кота.

Логвиненко Марія Федорівня 1918 р. н.

У голодовку колгосп організував притулок для дітей. Називали їх безпритульними. Я варила їм їсти. І так вижила. А перед цим мені було дуже важко. Щоб поїсти, продала все: золоті сережки, рушники, міняла майно на макуху й цибулю. Пам'ятаю, ледве вийшла на дорогу з тарілками, щоб їх комусь продати. І сіла ні жива, ні мертва. Іде якийсь чоловік дорогою і каже: "Вже готова. Немає гірше, як їсточки хочеться".

Логвиненко Єфросинія Петрівна 1912 р. н.

Цілі сім'ї вимирали. На Слободі вимерла майже ціла вулиця. Ховали прямо в дворі. У Луценко Єфросинії і досі в садку є могила.

Я вижила, бо поїхала в Москву, знайомі влаштували в їдальню, жила в гуртожитку. Залишки каші мені давали. Я виносила їх на базар, розкладала в купки і продавали. Купували ж ці недоїдки українці, які приїздили, щоб накупити продуктів, врятуватись від голоду.

Шканденко Ніна Григорівна 1908 р.н.

У той час на людей накладали податки, щоб здавали хліб. Не встигали відвезти, як знов накладали. Якщо люди не здавали, то ходила «буксирна» бригада, нишпорили скрізь, знаходили заховане і забирали.

Логвиненко Катерина Григорівна 1911 р.н.

 У сім'ї було 11 дітей, більшість з них померли. У голодовку їздила в Москву, щоб купити хліба. Таких було багато. Прилаштовувались на товарняках зверху. Будили один одного, щоб не спали, бо багато сонних падали під колеса потягів і гинули.

Цукренко Михайло Кирилович 1924 р.н.

Вижили за рахунок грибів і ягід, що збирали в лісі, а в річці ловили рибу і все, що рухалось, навіть жаб.

Яценко Ніна Михайлівна, 1928 р.н.

Наша сім'я в роки голодомору переїхала з Києва в Чорногородку. Мати пояснила, що в селі хоч лобода є.

А батько віз із Москви хліб, його спіймала міліція, обвинуватили в спекуляції. Батьку дали тюрми 1 рік, він утік, його знову спіймали, ще більший строк дали і відправили в Киргизію

Іванченко Ольга Григорівна, 1932 р.н.

Діда мого Логвиненка Макара Григоровича признали куркулем, бо була хата під бляхою, навіть не прийняли в колгосп, все забрали, а дід утік із села.

А його сина Логвиненка Костя Макаровича теж розкуркулили, бо він був дідів син. Була створена спеціальна бригада з активістів села на чолі з Дюденком Петром Фроловичем, видали їм тужурки. Дюденко П.Ф. особисто стромляв голки під нігті і допитував: «Скажи, куркуль, де закопав зерно». Хоч його й не було, бо все забрали. Хату перенесли в інше село, навіть стовпи повикопували.

Олійник Віра Юхимівна, 1918 р.н.

Тому, хто виказував, у кого і де закопане зерно, давали кусок хліба.

Розповідь Харченка Миколи Івановича, 1937 р.н., який знає про це від родичів

У мого дядька Новицького Федора Павловича було 7 дітей. Він ремонтував годинники. Вважали його в той час куркулем, бо хата була під бляхою. Активісти вигнали всю сім'ю з дітьми на мороз, забрали хату і використовували для різних потреб. Тут була і контора колгоспу, і дит'ясла, і склад. У роки перебудови хату повернули дітям за їх клопотанням.