Здавалося б, що вже немає не вивченої сторінки з історії Макарівщини, що знаємо всі імена славетних наших зе­мляків. Та ось якось до рук мені потрапив випадково журнал, у якому прочитала про лікаря-епідеміолога, вченого Петра Івановича Погорецького. Здивуванню моєму не було меж. Бо він уродженець с. Чорногородка Макарівського району. Народився і виріс Петро Погорецький 1734 року в сім'ї священника. Змалку був допитливим хлопчиком. Після закінчення церковно-приходської школи вступив до Київської духовної академії, яку закінчив у 1757 році. Мав великий хист до біології та медицини. Захоплювався точними науками. З 1757 року навчався у медичній школі Санкт-Петербурзького адміралтейського госпіталю, яку закінчив на відмінно. З десяти кращих випускників школи його направили на навчання у Лейденський університет до Голландії. Тут він займався науковою роботою, у 1765 році успішно захистив докторську дисертацію на тему: «Про напівметал нікель» і повернувся до Росії.

Погорецького запрошують на викладацьку роботу в Московську госпітальну школу. Петро Іванович розвиває широку наукову і педагогічну діяльність на поприщі медицини, одночасно викладаючи у ній фармакологію та діагностику. Крім цього, займається перекладами медичних книг з фра­нцузької мови, тим самим створюючи і збагачуючи вітчизняну медичну термінологію.

Справжній патріот, прямолінійний і сміливий лікар, Погорецький різко критикував недоліки викладання предметів у госпітальній школі, засуджував недобросовісне ставлення до своїх обов'язків багатьох викладачів-німців. Ця боротьба за справедливість призвела до конфлікту з госпітальним начальством і медичною колегією. Крім цього, Петро Іванович без згоди колегії взявся за переклад і опубліку-

вання за свій рахунок підручника з діагностики І лікування хвороб І.Ф.Шрейбера. Ця книга необхідна була для навчання у медичній школі. За таку «самодіяльність» Погорецького заарештували і віддали до суду. Далі заборонили викладацьку діяльність у школі і призначили лікарем, військового Сибір­ського корпусу. Петро Іванович відмовився підкоритися такому вироку і відправився у Санкт-Петербург. Але по дорозі його схопили і під конвоєм доставили у Сибір на службу.

П.І.Погорецький письмово звернувся до імператриці. Катерини II. Дізнавшись про суть справи, цариця наказує терміново доставити його у Петербург. Тут він працює у військовому шпиталі, а разом з тим продовжує вивчати виникнення і розповсюдження масових хвороб, розробляти методи профілактики і боротьби з ними. Згодом за особистим бажанням звільняється і переїжджає до Москви. Він подає у відставку і повністю віддається науковій роботі.

У цей період у Росії спалахує епідемія чуми, яка в 1771 році почала косити людей і в Москві. ПЛ. Погорецький добровільно включається у боротьбу з смертельною хворобою на відміну від лікарів-німців, які з різних причин відмовляються лікувати хворих на чуму, Петро Іванович працює день і ніч у шпиталі при Лефортовому палаці. Разом з ним самовіддано борються за кожне людське життя лікарі Афанасій Шафонський, Касьян Ягельський, Густав Орреус, Данило Самойлович. Ця група сміливців вийшла на смертельний поєдинок один на один з чумою, бо медична колегія не визнавала у Москві епідемії. А страшна хвороба вже поширювалася в інших губерніях, забираючи життя тисяч людей. На медичній раді Погорецький звертається до її членів з палкою промовою. Очолював її головний лікар Москви Андрій Андрійович Риндер, авторитет якого був без запереч­ним.

-Так ви кажете, що у Москві чума, - поцікавився Риндер. -Так, чума, - відповів Погорецький.

-Дозвольте, а звідки у вас такі відомості і чому я нічого не

знаю? - полемізує головний лікар.

- З особистої практики, - відповів лікар Шафонський. -Смію   зауважити,       говорить   Риндер,       що   моя

практика   більш   обширна,   ніж   лікарів   Ягельського   і Погорецького разом узятих. Жодного випадку чуми я не зустрічав. Та й звідки взятися турецькій заразі у Москві? -З турецької війни, - різко відповів Погорецький. -Шпиталі переповнені хворими.

Медична рада на чолі з головним лікарем A.A. Риндером відмовилася визнати факт пошесті чуми в Москві.

-Стіну чолом не проб'єш, - з гіркотою констатував Пого­рецький і запитав друзів-колег:

- Що будемо робити?

-Сьогодні ж дам депешу в Петербург графу Брюсу, щоб він доповів імператриці. Без допомоги цариці нам не обійтися, -відповів Ягельський.

А.А.Риндер відмінив усі протиепідеміологічні заходи, щоб «не лякати» людей. А тим часом чума забирала життя сотні москвичів.

Погорецький без відпочинку вів поєдинок зі смер­тельною заразою, не залишав шпиталь ні на хвилину. Навколо лікарні виставили охорону, щоб ніхто не заходив і не виходив.

Зібрали нову медичну раду, до якої увійшли кращі лікарі та професори Московського університету. 26 вересня 1771 року до Москви прибув граф Григорій Орлов з чотирма командами гвардійців, поліцією, та лікарями, направленими Катериною II для боротьби з чумою. Після вжитих заходів страшна хвороба почала відступати. П. І. Погорецький ще протягом кількох років читав лекції у Московському університеті. Славетному сину українського народу доля від­міряла не так вже й багато років життя. У 1780 році Петро Іванович помер. Поховано його у Москві.

Швидко згоріла свіча його життя. Хоч і короткого, але насиченого. Він присвятив себе служінню благородній справі - лікувати людей. Залишив чимало наукових праць в

області епідеміології.

На мою думку, ім'я цієї людини гідне стояти поруч з такими славетними нашими земляками, як Данило Туптало. Він є гордістю Макарівщини.

Д. Нетреба, керівник клубу «Пошук» Центру творчості дітей та юнацтва.