Не минула війна і Чорногородку. У липні 1941 року німці нишпорили в Макарівському районі.
За спогадами Шканденко Ніни Григорівни, зараз же після оголошення війни стали евакуювати з села скотину: корів, овець, свиней. Догнали до Броварів, а там німці їх перейняли, все забрали, а люди, що гнали, повернулися додому. А в селі вже діяла німецька розвідка, взнавали, хто партійний, і знищували. В Чорногородці діяла підпільна група на чолі з А. І. Луценком та К. О. Луценком.
Гончаренко Віра Федорівна згадує, що в Чорногородці німці довго не стояли, бо боялися партизанів. Що за день німці зроблять, партизани вночі спалять, караульного знищать.
їде з Соснівки на одноконці поліцай до річки, а Коваль Микола з-за мосту кидає гранату — і немає поліцая (спогад Цукренко Юхимії).
А Шканденко Єфросинія Іванівна розказує, що керівник партизан, учитель математики, Луценко А. І. часто вночі приходив з партизанами до її батька, який лагодив їм гвинтівки, упряж для коней, а мати пекла хліб.
Єфросинія Іванівна показала міст, де партизани переходили до них через ріку. Андрій Іванович з'явився до батька в німецькій формі і каже: «Будем німців вибивать із школи» (там був їхній штаб). Батько хвилювався, що село постраждає. І дійсно, як казали, так і сталось. Німців вигнали із школи, двох керівників убили, а решта повтікали. Але фашисти відомстили: спалили хату Луценка А. І. і ще кількох партизанів.
Логвиненко Марія Марківна згадує, як німці ганяли по селу, кричали: «Яйка! Млєко!», зайняли їхню хату, наловили гусей, поодрубували голови, їх повно валялось по всьому двору. Поскубли гусей і склали в чавун, але не знали, як затопити піч. Зразу посунули чавуни, а потім наклали дров.
Мороз Єфросинія, вчителька-пенсіонерка, згадує важкі роки війни, коли забирали хлопців і дівчат у Німеччину.
Переховувались і на хаті, і за горбами, однак поліцай вислідив і забрав. Повезли підводами 67 дівчат і хлопців з Чорногородки до Києва на «біржу труда», а там сторожем був Терещеннко Федір, повипускав привезених, тільки 10 осіб повезли до Німеччини, а Федора німці так побили, що ледве живого принесли його додому на носилках.
За спогадами жителів, не всі німці були жорстокі, були такі, які не хотіли війни, брали наших діток на руки, давали їм цукерки, губні гармошки. У кожного з них теж була сім'я.
За мужність і відвагу, виявлені в боротьбі проти німецько-фашистських загарбників, 278 жителів села нагороджені орденами і медалями. А Дюденко Михайло Сергійович нагороджений орденом Червоного прапора, орденом Червоної зірки та орденами Слави І, II, III ступенів, що прирівнюється до звання Героя Радянського Союзу. Він не дожив до Перемоги два місяці. Вбитий і похований в Латвії.
