Не минула війна і Чорногородку. У липні 1941 року німці нишпорили в Макарівському районі.

За спогадами Шканденко Ніни Григорівни, зараз же після оголошення війни стали евакуювати з села скотину: корів, овець, свиней. Догнали до Броварів, а там німці їх перейняли, все забрали, а люди, що гнали, повернулися додому. А в селі вже діяла німецька розвідка, взнавали, хто партійний, і знищу­вали. В Чорногородці діяла підпільна група на чолі з А. І. Луценком та К. О. Луценком.

Гончаренко Віра Федорівна згадує, що в Чорногородці нім­ці довго не стояли, бо боялися партизанів. Що за день німці зроблять, партизани вночі спалять, караульного знищать.

їде з Соснівки на одноконці поліцай до річки, а Коваль Ми­кола з-за мосту кидає гранату — і немає поліцая (спогад Цукренко Юхимії).

А Шканденко Єфросинія Іванівна розказує, що керівник партизан, учитель математики, Луценко А. І. часто вночі при­ходив з партизанами до її батька, який лагодив їм гвинтівки, упряж для коней, а мати пекла хліб.

Єфросинія Іванівна показала міст, де партизани переходили до них через ріку. Андрій Іванович з'явився до батька в німець­кій формі і каже: «Будем німців вибивать із школи» (там був їх­ній штаб). Батько хвилювався, що село постраждає. І дійсно, як казали, так і сталось. Німців вигнали із школи, двох керівників убили, а решта повтікали. Але фашисти відомстили: спалили хату Луценка А. І. і ще кількох партизанів.

Логвиненко Марія Марківна згадує, як німці ганяли по се­лу, кричали: «Яйка! Млєко!», зайняли їхню хату, наловили гусей, поодрубували голови, їх повно валялось по всьому двору. Поскубли гусей і склали в чавун, але не знали, як затопити піч. Зразу посунули чавуни, а потім наклали дров.

Мороз Єфросинія, вчителька-пенсіонерка, згадує важкі ро­ки війни, коли забирали хлопців і дівчат у Німеччину.

Переховувались і на хаті, і за горбами, однак поліцай ви­слідив і забрав. Повезли підводами 67 дівчат і хлопців з Чорно­городки до Києва на «біржу труда», а там сторожем був Терещеннко Федір, повипускав привезених, тільки 10 осіб повезли до Німеччини, а Федора німці так побили, що ледве живого принесли його додому на носилках.

За спогадами жителів, не всі німці були жорстокі, були та­кі, які не хотіли війни, брали наших діток на руки, давали їм цукерки, губні гармошки. У кожного з них теж була сім'я.

За мужність і відвагу, виявлені в боротьбі проти німецько-фашистських загарбників, 278 жителів села нагороджені орде­нами і медалями. А Дюденко Михайло Сергійович нагородже­ний орденом Червоного прапора, орденом Червоної зірки та орденами Слави І, II, III ступенів, що прирівнюється до звання Героя Радянського Союзу. Він не дожив до Перемоги два міся­ці. Вбитий і похований в Латвії.