Село Чорногородка. Мальовничий хутір Слобода , що розкинувся на березі річки Ірпінь. Вулиця Зарічна. Здалеку видніється новий красивий будинок, а поряд - проста українська хата. Дві невеличкі кімнати, а третя - кухня. В обох кімнатах вишиті українські рушники, а в одній на всю стіну полички і книги... То рідна оселя нашого земляка, письменника Івана Федоровича Куштенка. Тут мешкає його матуся. Сюди часто приїжджає він з Києва. Не забуває рідного дому, а особливо шанує пам'ять батька, портрет якого на стіні обрамлений укра­їнським рушником, любовно вишитим сестрою.

Батько для нього - його гордість, хоч був звичайним колгоспником, їздовим. Та був доброю людиною, як згадує йо­го дружина, теж колишня колгоспниця, Катерина Дементіївна, ніколи й поганого слова не сказав. Любив Федір Якович працю, своїх діток, дружину. Але зазнав лиха в час Великої Вітчизня­ної війни, потрапивши в полон у Пирятині. Пощастило верну­тися з полону, ніби доля повернула, щоб побачити найменшень­кого, що народила йому Катерина Дементіївна в 1941 році. Та не судилося радуватися, милуватися п'ятьма дітками. В 1943 р. пішов на фронт. Дуже переживав за найменшенького Вітю, що залишає його, дворічного, безпомічного. Ніби в сні - згадує Катерина Дементіївна, - пішов, не повернувся, ніякої звісточки. А згодом і синочка Вітю з собою забрав. Був хлопчик здоровий, не хворів, а однієї ночі прокидається Катерина Дементіївна, а він мертвий. Ще раніше помер Коля. Залишилася з трьома діт­ками: Іванком, Костиком та Олею.

Найстаршенький, Іванко, народився в 1929 р. на Покрову, 14 жовтня, тут же, в с. Чорногородці. Він став її опорою, пра­цював їздовим, був слухняним.

Ота пам'ять про батька-трударя надовго залишиться в душі Івана, який згодом став письменником. Ту любов до землі, до праці, до справедливості перейняв від батька. Тому й

не дивно, що перше знайомство з письменником-земляком Іва­ном Куштенком було як з людиною праці, що любить землю, з лопатою і граблями в руках. На запрошення прийти назуст­річ з школярами, вибачаючись, що не в формі, з радістю по­годився. З першої розмови, стало зрозуміло, що ця людина в робочій формі високого інтелекту, глибоко знає мову україн­ського народу, мову своїх батьків.

Був кінець травня 1993 р. Учні  Чорногородської школи з нетерпінням і деяким хвилюванням чекали зустрічі. Адже це пе­рша зустріч з письменником. Та ще й земляком.

А він прийшов, привітався, і всі хвилювання розвіялися. «Можна, я буду з вами по-простому, без церемоній», - сказав він. І полилася розповідь про те, як вчився в Чорногородській школі, які важкі роки були. В 1946 р. став працювати в Києві на заводі «Ленінська кузня», невдовзі поступив до школи юнгів, яку в 1947 р. закінчив з відзнакою. Потім служба на Каспійсь­кому морі. Після повернення додому працював вихователем в гуртожитку робітничої молоді міста Києва. В столиці й середню освіту здобув. Згодом закінчив Київський університет, факуль­тет журналістики.

Перша самостійна робота після університету - завідую­чий відділом сільського господарства в районній газеті «Голос колгоспника» в   с.Олишівці Чернігівської області. А далі - ро­бота у Вінниці, потім в Києві в обласній, республіканській пре­сі. Десять років був старшим редактором прози у видавництві «Молодь». Згодом - асистент кінорежисера.

Почав писати ще під час служби у флоті. Чорногородський хлопчик, що здобув у рідному селі освіту за чотири кла­си, став письменником без нічиєї допомоги, самостійно опано­вуючи знання.

Все це завдяки настирливості, прагнення до мети, само­вдосконалюватися, бути кращим, ніж зараз, не відставати від життя, пізнавати його.

І надовго в пам'яті учнів Чорногородської школи залиши­лась розповідь про те, як у важких умовах старався хлопець вчи-|

тися. А учень Мирончук Валерій у творі «Роде наш красний» висловив гордість за земляка-письменника Івана Куштенка і від^ значив, що найбільше від зустрічі запам'яталася розповідь про те, як йому, малому, доводилось бігти по морозу без чобіт до школи, бо їх не було. А бувало й таке, що батько одягав кожуха, брав босого Іванка за пазуху і ніс до школи. Те тепло батьківсь­кої душі залишилось назавжди.

Іван Федорович познайомив учнів з своїми творами; «За­грава», «Фарватер», «Сусіди», «Вогненний мис», «Батарея», «Пісня для матері».

Повісті «Сусіди» та роман «Батарея» подарував на згадку учням.

На прощання закликав дітей поважати своїх батьків, бути вірними традиціям наших односельчан, любити свій дім, землю.