Народилася і виросла дівчина в Леонівні Яблунівської сільської ради колишнього Бишівського району. Може ще й тепер тут пам'ятають дружну сім'ю Дроздів, по-звірячому закатовану фашистами. Одна з чотирьох їх доньок - Фрося була зв'язковою Бишівського підпілля. Вона ж керувала в селі підпільною молодіжною групою, до якої входили Олександра Погоріла (Сосова), Іван Хмелівський, Микола Литвиненко, Володя Мельниченко, Петро Хмелівський та інші. Вони збирали зброю, розповсюджували листівки, переховували військовополонених, влаштовували їм втечі з таборів, забезпечували харчами, одягом, документами.

Через свого двоюрідного брата Колю Литвиненка Фрося тримала зв'язок з партизанським загоном. Одного разу після повітряного бою у гаю «Дубова шия» поліцаї вислідили пораненого радянського льотчика. Привезли в управу. Староста схопив його за промоклу від крові сорочку і з силою вдарив в обличчя. В ту ж мить дівчина, яка стояла поруч, кинулась до старости:

— Не смій, він поранений... — і закрила собою знесиле­ного льотчика. То була Фрося Дрозд.

— Кого захищаєш? - закричав запроданець. - Ти мені за все відповіси...

Він затаїв злобу на дівчину, почав стежити за нею. А в її душі клекотіла ненависть, яка кликала до боротьби. Чимало було на її рахунку вдало виконаних завдань. Та одне з них виявилося останнім.

... Десяте жовтня 1943 року. Село затягло хмарами, си­пав дрібний дощ. Батько, Федот Іванович, саме прийшов з поля. В хату вбіг Коля Литвиненко, передав Фросі записку від командира - і хутко назад. Та вже у верболозі згадав, мусить ще щось сказати Фросі. Повернувся назад. А хату вже оточили фашисти. У ній, крім Фросі, були тато, мама і десятирічна сестричка Зіна. Тут і Миколу схопили. їх посадили в машину і відвезли в Бишів у комендатуру. Лише Соні пощастило втек-

ти (зараз живе у Фастові). Фросю допитував Лінц:

— Розкажіть про організацію, до складу якої входили.

— З організаціями я не мала ніяких справ, - твердо від­повіла Фрося.

— Назвіть прізвища керівників і членів організації, яких ви знаєте.

— Я нікого не знаю, - рішуче відповіла Фрося.

— Переклади їй, що я дам команду відшмагати шомпо­лами, - кричав Лінц. А у відповідь чув:

— Таке вже у вас ремесло ката...

... Вранці поліцаї принесли дівчину в камеру смертників кинули біля порога. Ті, хто сидів у камері, жахнулися: закрива­влена, виколоті очі, волосся на голові - сиве. Мати, глянувши на доню, втратила свідомість, а батько, впавши навколішки біля Фросі, заридав.

Рано-вранці 15жовтня1 943року нескорених підпільни­ків разом з їх сім'ями вивели на околицю Бишева до старого колодязя. Першим йшов Микола Литвиненко, підтримуючи знесилену Фросю. За поділ пошматованого плаття Фросі три­малась її маленька сестричка Зіна. За ними йшли Марія Соловей з матір'ю, Володя Мельниченко, Іван Шульга, Григо­рій Кузьменко, Арсен Степа, В. Кунцевич, брати Петро та Іван Хмелівські, Забродський, Корженський, Денисюк, Зиль та    інші. В останньому ряду - батьки Фросі Федот Іванович та Ірина Кирилівна.

Біля колодязя колону смертників чекав начальник жандармерії Лінц. Закривавлених підпільників поставили обличчям до села. Лінц останній раз запропонував врятувати життя тим, хто назве керівників і спільників по підпіллю. Німе мовчання. Тоді озвірілий кат підійшов до Фросі і власноручно почав відривати присохле до ран лахміття одягу. Інших шмагати пліткою. Потім дав підручним наказ кидати знесилених в колодязь.

Стара глибока криниця стала братською могилою для

значної частини підпільників Бишівського району.

Два роки діяли підпільники в тилу ворога, а довелось загинути напередодні визволення. Нехай же світла пам'ять про нескорену Фросю Дрозд і її спільників житиме вічно.