Письменника турбує морально-етична тема. Не можна без хвилювання читати повість «Дикий альбатрос» про вірне кохання.

Читаєш повість «Сіно» і ніби пізнаєш рідні місця Чорногородки та ті невдачі, що принесли осушення ірпінських боліт. А як влучно і, можна сказати, сміливо він критикує колгоспне начальство - охоронника Кирила Миходьковича Папірного та парторга Михайла Сидоровича Липку,які вважають себе вла­дою на селі і роблять безладдя, ображаючи простих людей, вдів, дбають лиш про своє збагачення.

«Я належу до тих письменників, що їх просто замовчува­ли , — говорить Іван Федорович, - оскільки в моїх творах було багато критичності на тодішню дійсність» .Як доказ цього - йо­го рукопис «Відрядження. Розмови з Василем Симоненком», який пролежав у шухляді понад тридцять років, лише в 1993 р. надрукований в журналі «Київ». В передмові Іван Куштенко

пише, що в ту далеку пору їхньої молодості (60-і роки) не всі були «олов'яними бовванчиками», що вони не пливли за течі­єю, а вигострювали дух свідомого і, отже, достойного життя українського інтелігента . Керувалися принципом: Людина! Правда! Країна! І найперша заслуга в цьому батьків, які наро­дили і виховали таких синів. В цьому творі в діалозі Куштенка з В. Симоненком під час зустрічі у Вінниці яскраво вимальову­ється не знаний і донині Василь Симоненко, якого уже в ті роки турбують думки про роз'єднаність українського народу, чому «і Степани, і Володимири, Віктори, словом усі поробилися Іванами без племені і роду». Його хвилює питання, хто ж такі наші предки, жителі Київської Русі, й ким тоді були, як по су­сідству розвивалися інші країни. Чому в козацькому війську було єдине для всіх: гідність людини, гідність народу, - а тепер тільки про українців кажуть оте варварське: щоби в сусіда хата згоріла чи корова здохла. Звідки воно взялося? Чи в нас самих живе, чи, може, хтось підкинув темної ночі, коли ми міцно спали? І знову ж наголошує, що наша національна трагедія в роз'єднаності. «Коли хочемо бути людьми, коли хочемо бути народом, перш за все мусимо мати свою державу, вона і твори­тиме нас у народ і як народ, творитиме нас у націю і як націю, а щоби мати державу - вона мусить жити, тобто бути в кожному із нас у серці».

Немає вже В. Симоненка, та самостійна У країна існує. Йо­го мрія здійснилася. На питання «Як ви ставитесь до розбу­дови незалежної України?» Іван Куштенко відповів: «Дуже по­зитивно, але багато критичних зауважень до того, як вона роз­будовується».

Письменник мав хороших наставників: Михайла Стель­маха, Миколу Рудя, Юрія Збанацького, Дмитра Міщенка, які завжди давали слушні поради. Вірним товаришем і другом з першого курсу університету був поет Станіслав Тельнюк, лю­дина надзвичайно обдарована і великої душі (так відгукується про нього Іван Федорович). Зараз І. Куштенко має творчі сто­сунки з письменником 1.1. Кирієм.

Дмитро Міщенко, Кость Волинський, Наталя Околітенко в своїх статтях про І. Куштенка як про особистість, оцінили йо­го як творця, який вміє відобразити і показати психологію сіль­ської людини, особливо жінки.

Плани на майбутнє - твір про трагедію українського народу в 1932-1933 роках.

Письменник захоплюється усною народною творчістю, лю­бить українські пісні, 15 років співав у хорі.

Активна   участь   у   громадському житті,   прагнення вдосконалення особистості як людини, бажання якомога біль­ше і ширше пізнати світ,— а цього можна здобути тільки шля­хом освіти, наполегливої щоденної праці,— і стали визначаль­ними в долі письменника. На інший план відійшло особисте життя, тобто сімейне. Та ніколи не забуває батьківської оселі, рідного порогу. Завжди знаходить час вклонитися рідному дому провідати матусю, допомогти по господарству.

Було всього в житті. Були пропозиції піти іншим шляхом. Та не збочив. Бо залишився вірним батьківським традиціям, традиціям українського народу. Завжди буде в пам'яті тепло батьківської душі.

                          Г. Г. Зуга - вчителька Чорногородської ЗОШ І-ІІ ст.