Середа, 15.08.2018, 11:10
Головна Реєстрація RSS
Вітаю Вас, Гість
Режим роботи школи
Заклад працює 5 днів на тиждень. ПОНЕДІЛОК - П'ЯТНИЦЯ Вихідні: субота , неділя. 1,2,3,5,6,7,8 класи навчаються в першу зміну. 4 клас - в другу зміну. Розклад дзвінків: 1. 8:30 -9:10 2. 9:20 -10:00 3. 10:10-10:50 4. 11:20-12:00 5. 12:10-12:50 6. 13:00-13:40 7. 13:50-14:30
Контакти
Календар
«  Серпень 2018  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728293031
Корисні сайти
http://makarivskij-rmk4.webnode.com.ua/ http://makariv-rmk.at.ua/ http://www.makarivskyi-rvo.edukit.kiev.ua http://mon.gov.ua/ http://kyiv-obl.gov.ua/ http://www.kyiv-oblosvita.gov.ua/ http://testportal.gov.ua/ http://kievtest.org.ua/ http://kristti.com.ua/ http://www.pedpresa.com/
Наше опитування
Оцініть наш сайт
Всього відповідей: 41

З дня аварії на ЧАЕС минуло 20 років. А неначе вчора те сталося. Весна 1986 року була напрочуд тепла та погідна. В мо­єму селі Стеблах Поліського району цвіли сади, люди працюва­ли на власних городах: садили, сіяли; було тепло, як улітку. Ми вже купалися у річці Уж, що протікала поряд із селом. Ніхто не знав, що сталося на атомній станції. Були чутки, що у Чорноби­лі пожежа, але ніхто не усвідомлював і приблизно, якою страш­ною за масштабами була ця пожежа.

Отже, народилася я 1970 року 15 листопада в невелико­му селі Стеблах поблизу Поліського. Навчалася у сусідньому селі Луговинах у восьмирічній школі. На час аварії на атомній електростанції мені виповнилося 15 років, я закінчувала школу, готувалася до екзаменів. Але здавати їх нам не при йшлося., бо вже на початку травня учнів нашої школи і ще багатьох інших вивезли в Одеську область на відпочинок. їхали ми поїздом, ра­діли, що нам випала можливість побувати біля Чорного моря. А люди, що дивилися на цілі поїзди дітей, яких везли подалі від] рідного дому, плакали. Ми не були вдома ціле літо, вже і відпочивати не хотілося, так ми хотіли додому. До нас приї­жджали батьки відвідувати нас, декого з дітей забирали додому

В серпні привезли учнів випускних класів у Пущу Во­дицю, що під Києвом. І знову приїжджали до нас батьки, і ми разом їздили в різні навчальні заклади, щоб вступити навчати­ся.. Я вступила до Білоцерківського педагогічного училища. Вдома була лише тиждень перед 1 вересня. А далі навчання, дороги додому, в рідне село, яке вже через 5 років, як і По­ліське, було виселене.

В Чорногородку ми переїхали весною 1991 року 17 травня, тут ми проживаємо і нині. Тут народилися мої діти, і зараз моїй доні вже стільки років, як було мені в 1986 році в день тієї страшної Чорнобильської катастрофи.

Роки ідуть, вже немає на цьому світі мого батька, котрий добудував хату, обладнав подвір'я так, як ніхто в нашому селі, змушений був залишити рідне обійстя, все нажите і обжите і виїхати, бо радіація - це невидимий ворог, що не піддається відчуттям, але безжально руйнує людину. Його серце не витри­мало, він помер через 3 роки після переїзду. Я чітко пам'ятаю, коли ми їхали з ним удвох у кабіні «КАМАЗу» з рідного села, він плакав і стирав сльози міцними руками з обличчя, а у водія, що був за кермом машини теж були очі повні сліз.

Я часто згадую своє село, домівку, і у снах вони стоять переді мною, як тоді, весною 1986 року. Ця аварія - не тільки екологічне лихо, це рана душі цілого народу.

Людині важко без роду, без батьківських порогів, а тому кожного року навесні їдуть переселенці назад у зону на могили предків, щоб ушанувати їх пам'ять, пом'янути, згадати минуле, зустрітися з родичами, посумувати біля покинутих хатин. Тож тримають нас ці корені, об'єднують навколо себе, не дають за­бути.